Явор Бінєв — відомий театральний режисер та актор з Болгарії, автор декількох десятків вистав, в тому числі міжнародних проектів спільно з українськими митцями.
В минулому році Явор разом з Київським академічним театром «Колесо» та за підтримки Culture Bridges працював над постановкою «Мамо, де ти? (Все по Фрейду)» за п'єсою свого співвітчизника Каліна Ілієва. Режисер та керівник літературно-драматургічної частини театру розповіли про свій досвід колаборації та поділились планами щодо подальших українсько-болгарських копродукцій.
— Звідки ви дізнались про театр «Колесо»?
— Я знайомий з художнім керівником театру «Колесо» Іриною Яківною [прім. Кліщевська І.Я., Народна артистка України] ще з 2007 року. Тоді, 10 років тому, ми співпрацювали в Ловічі (Польща) і всього за 10 днів поставили спектакль, який потім відіграв більше трьох сезонів. Останній рік ми багато обговорювали свої творчі плани. Коли нарешті зустрілися, вона запропонувала мені обрати болгарський текст і запросила зробити постановку в київському театрі. Влітку ми кілька разів бачилися в Болгарії, щоб обговорити костюми та декорації, і потім вже восени я приїхав працювати до Києва — ставити виставу за п'єсою «Велика мама» відомого болгарського драматурга Каліна Ілієва.
— Розкажіть про свою подорож до Києва.
— Ми працювали з акторами у театрі з 10-ї години ранку до 6-ї вечора майже щодня. Користувалися трьома мовами — українською, російською та болгарською, до англійської не вдавалися. Я хотів ознайомитись з театральним процесом в Києві, відчути пульс публіки, тож дивився вистави «Колеса» та інших театральних колективів — від національних до приватних. Планував відвідати ляльковий театр, але забракло часу. Постановки «Колеса» переглядав декілька разів, мені було цікаво, як різні глядачі будуть реагувати на одні й ті самі сцени. Також був на концерті чоловічої хорової капели ім. Ревуцького в Будинку офіцерів.
— Чим український театр відрізняється від болгарського?
— Я цікавився насамперед публікою, тому що театр — це не актори чи драматурги, це перш за все глядачі. В Україні публіка реагує на те, що відбувається на театральній сцені як на щось, з чим вона зустрічається щодня. Я спостерігав, як люди підвелися зі своїх місць і підійшли до декорацій, сфотографувалися там і повернулись назад. Для мене це було несподівано, я такого раніше не бачив, у нас взагалі заборонено туди підходити. Крім того, публіка досить активна, вона проявляє своє ставлення, але не заважає, навпаки — якщо з'явилося якесь відчуття легкості, то глядачі допомагають акторам утримати його і грати далі в такому ж ключі.
Крім того, «Колесо» — це бульварний театр, ритміка роботи акторів відрізняється від тої, до якої я звик. Вони трохи повільніше і спокійніше розробляють образи. А дія нашого спектаклю відбувається на знімальному кіномайданчику, де зазвичай все кипить і всі бігають туди-сюди. Проте зрештою актори підлаштувалися під потрібний мені ритм. Мені довелось пояснювати речі, які цілком зрозумілі в Болгарії, і мені, в свою чергу, пояснювали те, що очевидно тут. Але ми поставилися з терпінням один до одного, знайшли спільну мову і зробили те, що я хотів.
— З якими ще труднощами ви зіткнулись у процесі постановки? Що довелося змінити?
— П'єса має таку особливість, що за текстом дійова особа «актор» помирає. Виявилось, що «Колесо» намагається уникати таких ролей, оскільки це вважається поганою прикметою. Тож я був змушений переробити фінал — знайти іншу форму таким чином, щоб не втратити ідею.
Мені потрібно було також навчитися говорити українською, щоб подавати правильно текст і акторам не доводилося перекладати в голові. Загалом українська мова схожа на староболгарську, тому у мене все вийшло. Переклад робила українська літераторка Анна Багряна і вона чудово впоралась, зберігши болгарське коріння. Але оскільки болгарська мова фонетично жорсткіша за українську, довелося допрацьовувати деякі фрази за допомогою акторів, щоб не обтяжували репліки і підняти ритм спектаклю.
Я давно так злагоджено не працював зі сценографом. Разом з Людмилою Повжик ми розшукували костюми і розробляли різні ідеї. В результаті спільним зусиллями нам вдалося досягти результату, що виявився кращим за мої очікування та попередні плани.
— Які із здобутих навичок ви зможете застосувати у своїй роботі в Болгарії?
— Ми аналізували текст разом з акторами, досліджували внутрішній стан та мотивації героїв. Такий підхід до створення образу відмінний від того процесу, що відбувається в Болгарії. Я пояснював текст зовсім по-іншому, і коли показував, то говорив болгарською, і таким чином вони повторювали не слова, а зчитували посил. І я спробую використати цей метод в Болгарії, тобто демонструвати тією мовою, яку не розуміють тамтешні актори, оскільки виявилось, що це не тільки не заважає, а навіть допомагає зрозуміти сенс тексту.
— Чи плануєте ви продовжувати колаборацію з українськими митцями?
— Олександр Круковський, Генеральний директор чоловічої капели ім. Ревуцького, після нашої вистави запропонував мені зробити щось разом. Я планую до кінця зими зв'язатися з ним і запропонувати свою ідею. Далі будемо докладніше вже обговорювати.
Також, Болгарський директор театру зацікавився нашою роботою, запитав, чи є запис і я порадив йому злітати до Києва, щоб подивитися спектакль на рідній сцені. Мені б хотілось показати «Мамо, де ти?» в Болгарії, тільки потрібно обміркувати, як розставити декорації, оскільки сцена «Колеса» доволі маленька і важливо вірно пристосувати нашу сценографію до іншого простору.
Ільїна Генсіцька, керівник літературно-драматургічної частини театру «Колесо»
У репертуарі «Колесо» до сьогоднішнього дня були проекти з митцями з Болгарії: постановки режисера Дімо Дімова та п'єса Каліна Ілієва. Ми брали участь у фестивалях в Болгарії, а болгарські театри приїжджали до нас. Одним з найбільш гучних проектів була колаборація з Габровьским театром ім. Рачо Стоянова: 5 акторів «Колеса» на чолі з Іриною Кліщевською та 5 болгарських акторів на чолі з Дімо Дімовим працювали над текстом Радоя Ралліна «Золоте руно». З цією виставою ми гастролювали фестивалями Македонії, Болгарії та України. Тож тісні творчі зв'язки з болгарськими митцями склались ще давно і спектакль «Мамо, де ти?» (все за Фрейдом)» — логічне продовження співпраці.
Обидві сторони проекту (колектив українського театру та болгарський режисер) мали наочну можливість відчути різницю між двома системами театрального мистецтва двох країн — репертуарний театр (Україна) та проектний театр (Болгарія). На сьогодні театри Болгарії практично відмовились від репертуарної системи роботи і перейшли на європейську систему роботи (проектну діяльність, отримання грантів на реалізацію проектів). Наш театр все більше опановує цей принцип роботи. В підсумку, мені здається, ми випрацюємо якийсь свій варіант репертуарно-проектного існування державних театрів. Ми тільки починаємо пристосовуватись до цих принципів, вчимося планувати одразу не тільки постановки, а й можливі гастролі, участь у фестивалях.
Для «Колеса» є перспективи участі у фестивалі в Болгарії. До нас на фестиваль влітку приїде один з театрів Болгарії за рекомендацією Каліна Ілієва та Явора Бінєва.
Фото: театр «Колесо»
