Кінорежисерка, продюсерка та кураторка культурних проектів Надія Парфан розповідає про своє навчання в Національній школі кіно та телебачення у Біконсфілді та стажування в редакції платформи Nowness у Лондоні в рамках гранту міжнародної мобільності Culture Bridges.
DIRECTING THE DOCUMENTARY
Як режисерка-документалістка я вихована в традиції авторського кіно польського розливу. Воно знімається методом спостереження: довго і боляче, якщо в двох словах. Весь західний світ сьогодні каже, що споглядальна документалістика вже померла, і що цей формат себе давно вичерпав. Причина зокрема економічна, тому що ніхто не хоче фінансувати таку тривалу роботу, всі прагнуть швидко отримати результат.
Британія — піонери медіа, трендсеттери та інноватори телевізійного та бродкастингового ринку: вони придумали телебачення, комік-гурт Monty Python та багато всього іншого. Я поїхала туди, оскільки мені було цікаво зрозуміти, як вони думають. В Україні телеінтерв'ю та формат «говорящих голів» всі вважають моветоном та фукають. У нас телевізор відмежовують від документального кіно. І я хотіла познайомитися саме з цією традицією інтелігентної телевізійної документалістики — журналістської, але не пошлої. Тож я обрала Національну школу кіно та телебачення (National Film and Television School: NFTS) у Біконсфілді неподалік Лондона. Мені порадили їхні короткі навчальні програми.
Мій курс називався Directing The Documentary і він був саме про цей конкретний тип БіБіСішної документальної режисури в хорошому сенсі цього слова. Серед учасників було дві іноземки — це я і австралійка, інші — британці і ще одна валлійка. Слухачі цього курсу — це дорослі люди, що вже працюють і не мають можливості піти на повноцінну академічну програму, тому обирають короткотривале навчання.
NOWNESS
Під час курсу я займалася розробкою концепції нового фільму з робочою назвою «Міс Рок-Європа» про українську культурну історію і музику. Poбота з лектором Іяном Колом та групові вправи допомогли мені концептуалізувати ідею, а також протестувати її зрозумілість та актуальність в міжнародному контексті. Особливо цікаво було показати візуальні та архівні матеріали і подивитися на реакцію колег по цеху кіно з зовсім іншого культурного контексту. Це допоможе мені зняти фільм як універсальну історію на локальному матеріалі, а не провінційне національне кіно. Практичне заняття полягало в тому, що ми готували one-pager. Це така базова штука, якою ти оформлюєш кінопроект.
Крім навчання, я хотіла побачити, як виглядають ці тренди в роботі і влаштувалась на тритижневе стажування в редакції платформи курованого відео Nowness медіахолдінгу Dazed Media у Лондоні, в районі Сохо. Цей популярний глобальний ресурс багато працює з малою формою: люди сабмітять їм купу силенну коротких фільмів до 15 хвилин, оскільки публікуватися там дуже престижно. У мої обов'язки входило сортувати отримані відео на першому етапі подачі. Я все це передивлялася, відбирала, кодувала жанрово та сюжетно, а також виносила власні судження. За день до Nowness надсилають по 14 фільмів. Я переглядала близько 30 відео щодня. Це досить психоделічний досвід.
МОВНИЙ БАР'ЄР
Найбільший челендж — це мовний бар'єр. Я вважаю, що досить непогано знаю англійську: рік жила в США, часто їжджу у відрядження за кордон та «пітчу» проекти англійською. Але я не очікувала, що британська аж настільки відрізняється від американської чи навіть континентальної англійської. Справа навіть не в акценті, з ним проблем немає. У них геть інший синтаксис, специфічна побудова речень, інтонування, багато складнопідрядності. Мономовне середовище з чистокровними британцями робить спілкування нерівним, адже у їхній мові постійно присутній специфічний гумор і тонкі лінгвістичні матерії. На такому рівні почуваєш дискомфорт і не можеш себе вільно висловити. Я змирилась, але значно легше не стало і повністю адаптуватися не вдалося.
ОМОЛОДЖУЮЧИЙ ЕФЕКТ
В Україні інша візуальна культура: знімають або поетичне кіно, або щось модне рекламне, глянцеве і вилизане, або документальне. І саме в останньому вважається, що має бути емоція та історія, а над візуальним рішенням не заморочуються. Моїм найбільшим досягненням стали якраз знахідки по світлу, монтажу, сторітелінгу. Я запозичила багато візуальних ходів під час сортування коротких відео. Одним словом підглянула толкові референси на всі випадки життя. Моя мета була "в'їхати" в цю документальну традицію. Я зрозуміла для себе, як вони думають і що це за гібрид журналістики та документалістики. Драматургію також круто прокачала, що допоможе мені в роботі над сценаріями.
І ще одна річ справила на мене «омолоджуючий ефект». Часто проблеми кіновиробництва в Україні зводяться до відсутності грошей. Мовляв не було коштів, робили самі і ніби це має виправдати якісь недоречні режисерські рішення. Інший полюс — це величезні бюджети, які витрачаються на щось масштабне. І, на жаль, ні перше, ні друге не працює. Ми не вміємо ефективно витрачати кошти. На заняттях нам ставили запитання: «Якби у вас було лише 100 доларів, як би ви їх витратили?» І ми обговорювали, як знімати без грошей, на чому можна економити, а на чому не варто. Цей підхід мені дуже сподобався. І я зрозуміла, що це абсолютно нормально і весь світ знімає в таких умовах, отже потрібно навчитись ефективно використовувати будь-який бюджет. Наш викладач порадив не економити на рісерчерах. Я не знаю аналогів цієї фігури в Україні, це трохи фіксер, трохи сценарист, трохи асистент режисера. У нас це все робить режисер, тому так довго і пекельно знімається кіно. Насправді це все потрібно делегувати і мати окрему людину.
ТОЧКИ ВХОДУ
Британська індустрія — досить герметична і класована, туди немає таких простих шляхів для іноземців, вона консервативно заточена під англійців. Це англоцентрична система і поколаборувати з ними непросто. Щоб увійти туди короткого курсу і місячного перебування недостатньо. Точкою входу є повноцінна освіта в британських модних школах. Але я їхала туди вже маючи досвід співпраці з британською режисеркою, Вікі Торнтон [примітка: завдяки гранту Culture Bridges також співпрацювала з режисером документального театру Павлом Юровим та командою Art Workshop DRABYNA у Львові], з якою ми працювали над нашим спільним проектом (N)OSTALGIA (копродукція Люксембургу, Великобританії та України). Вікі познайомила мене з продюсеркою нетфліксівського рейтингового серіалу The Bodygurad. У мене тепер є контакт на Netflix і я можу просити про консультацію. Було кілька інших особистих знайомств, які можуть потенційно вирости в співпрацю. Це, наприклад, Філіп Ілсон, директор Лондонського фестивалю короткометражного кіно.
Я думала, що зніму щось Nowness, але виявилось, що це не так просто. Всі хочуть потрапити на цю платформу з своїми роботами і у них немає відбою від режисерів. І відверто кажучи поки що я не можу їм запропонувати чогось унікального в їхньому форматі. Попри моє там стажування, мене це не сильно наблизило до точки входу. Але я підтримую з ними контакт, оскільки зараз розробляю ще один візуально красивий фільм і хочу, щоб його було опубліковано на Nowness.
MUST VISIT
Раджу відвідати Британський кіноінститут кінематографії (BFI), ця некомерційна організація займається популяризацією кіномистецтва. Інститут публікує серію монографій про великі фільми колишніх років і спонсорує кінопроекти режисерів-початківців. Під його егідою функціонують такі культурні установи як спеціалізований кіножурнал Sight & Sound, найбільший у світі Національний кіноархів, кіноцентр та Лондонський музей кіно. Вони також є організаторами Лондонського кінофестивалю.
У період мого перебування проходив London Short film festival. Цей кінофорум водночас і моложаво енергійний, як зазвичай фестивалі короткого метру, і потужний — з дуже серйозним програмуванням. Я там дивилась панкове шоу Fishing with John 1991 року. Воно просто геніально іронічне і навіть не знаю, як воно тоді потрапило на телебачення. Після перегляду був Skype-дзвінок з Джоном Лурі, його автором, режисером і актором, і це був один з найзворушливіших і найкрутіших Q&A в моєму житті.
Ще є класне місце — Bertha dochouse. Це такий мультиплекс, де один екран повністю віддано документалістиці. Тобто це прецедент першого у Британії спеціалізованого документального кінотеатру.
Фото: Надія Парфан, wikipedia.
