Хто: драматург, режисер, художній керівник Львівського драматичного театру ім. Лесі Українки (2016-2017)
Співпраця з Британською Радою: фіналіст міжнародної програми RoyalCourtдля молодих драматургів (2011), організатор театрального фестивалю «Драбина» у Львові
Один із найуспішніших українських драматургів Павло Ар’є, автор таких успішних творів, як «Революція, кохання, смерть і сновидіння», «Кольори», «Слава героям» та «На початку і наприкінці часів», не був би тим, ким є зараз, без Британської Ради. Саме його знайомство з британським театром за посередництва інституції через роботу в львівській театральній майстерні «Драбина» та організація фестивалів сучасного театру, а також участь у програмі для драматургів RoyalCourtу співпраці з однойменним театром сформувало його як безстрашного і ризикового автора п’єс на злободенні й актуальні теми.
В останній він брав участь у 2011 році – тоді Ар’є став одним із п’яти українських фіналістів, які разом із п’ятьма колегами з Грузії впродовж двох років працювали з британськими менторами. «Це була можливість роботи з, як на мене, одним із найвизначніших світових театрів, який відкрив для світу і Сару Кейн, і Марка Равенхіла – цілу плеяду драматургів, які змінили не тільки британський, а й світовий театр, і взагалі контекст театру в сучасному світі, які заявили, що театр є не тільки храмом мистецтва, а й соціальним інститутом». Павло порівнює програму RoyalCourtзі здобуттям ще однієї вищої освіти. «Для мене це, можливо, навіть найбільша школа як для драматурга. Саме там я почав писати«Славу героям»– це одна з моїх найуспішніших взагалі п’єс, яка багато поставлена в Україні, й має великий успіх».
Навіть цю тему – конфлікт двох ветеранів, УПА та «Великої Вітчизняної» – драматург обрав завдяки тому, що кураторка проекту RoyalCourt дала завдання писати про те, що болить і що йому зараз важливо. «Почав я писати саме 9 травня 2011-го, коли, пам’ятаю, були події у Львові, коли праві били правих, ліві правих, було відчуття, що країна розхитується, що минуле нас тягне в якусь прірву, що не залишається місця для нас, тих, хто живе зараз, хто буде жити завтра. Тому написалася п’єса. І цю віру в себе мені дали там, на одному з воркшопів».
І до, і після участі в RoyalCourtбула робота в театральній майстерні «Драбина» й організація фестивалю, де Британська Рада додавала британський контекст. «Те, що є зараз актуальним, дало нам можливість дихати – дихати чимось сучасним, чимось, що дає нам сили. Для мене це феномен Кейн, Равенхіла, Макдонаха, те, що говорить: так, можна писати про все, будь-якими методами, що в театрі немає місця табу, театр може говорити про все і зобов’язаний це робити…»
На думку Ар’є, це чи не найважливіше, що робить у театральних програмах Британська Рада в Україні: «Ми відкриваємо для себе сучасний театр, неспокійний театр, який може змінювати не тільки театральне середовище, а й взагалі всю країну».
Багато театральних подій в Україні – наслідок тривалої роботи Британської Ради, разом із Гете-Інститутом, каже Ар’є. Ці дві інституції довгі роки виконували функції, якими не займалося Міністерство культури – пошуком, розвитком культури, фінансуванням проектів. «Театр зараз підіймається з забуття, стає цікавим, з’являються абсолютно божевільні проекти, які живуть і роблять щось живе – мені здається, це наслідок того, що робить і Британська Рада».
Ця діяльність взаємопов’язана з репрезентацією британського театру й культури загалом. «Для мене театр є чимось важливим у моєму житті, і якщо найбільш прогресивний театр – це британський театр, театр, який змінює світ – це британський театр, театр, з яким рахуються навіть політики – це британський театр, то для мене це багато чого говорить – і це все я відкрив завдяки Британській Раді».
І усвідомлення того, наскільки важливо представляти свою культуру за кордоном, теж приходить багатьом через приклад Британської Ради. «Британці – розумні люди, які знають, що гроші треба витрачати з розумом, і витрачають на такі проекти. І це показує нам, що нам треба також не жаліти на культуру й свою репрезентацію в світі – показувати не тільки танці ансамблю Вірського чи хор Вірьовки, писанки-вишиванки, а й свою сучасну культуру, міську культуру, андеграундну культуру. Саме це може змусити європейців поважати нас як націю, як культурний феномен у Європі».